Чому тренер не пускає батьків на тренування?
Дитина займається спортом, але ви не маєте жодної можливості проконтролювати цей процес – тренер не пускає вас на тренування! Чому? Як вчинити? Як же прорватися на заняття і чи варто це робити?
Я Батько!
Ви - батько. І ще вихователь, годувальник, прибирач, примушувач, веселитель, одягальник, розважач та багато чого ще. Здавалося б, у такій гегемонії якщо крім вас хтось і має право займатися дитиною, то це вчитель. А ось жодному тренеру до дитини і близько підходити не можна. Він же зрештою не «тренерник»!
Однак ми покладаємо на свої плечі важку ношу відповідальності і таки віддаємо дитину в спорт, в руки тренерів. І що отримуємо натомість? Заборона бачити своїх дітей на тренуваннях. І нас на них не пускають! Нас — батьків, вихователів, годувальників, прибирачів… І нас — тих, хто проводить зі своєю дитиною добу безперервно, хто знає її найкраще, любить і піклується, бажає всього найкращого… Не пускають! Та що цей тренер про себе уявив?!
Тренер - молодець
Насправді тренер нічого не уявив. Просто вам дуже пощастило — ви нарешті потрапили до хорошого тренера, якому не начхати на свою професію, якість роботи та дітей.
Будь-який тренер знає істину: якщо батько присутній на тренуванні і може якимось чином вплинути на хід заняття, він цією можливістю скористається. Своєрідний «закон Мерфі» тільки для тренувань: якщо батько може втрутитися — він втрутиться.
Уявіть ситуацію: ви прийшли на тренування, тихенько сіли у куточку та спостерігаєте. Ось, ваша дитина побігла, ось, пробігає повз вас, і раптом... її штовхають, вона з усього розмаху падає, розбиває обидві коліна і починає плакати. Це абсолютно типова та повсякденна ситуація для будь-якого тренування. Садна, конфлікти і веселощі, бійки (після яких народжується дружба), несправедливість і гідність — це складові дитячого спорту, завдяки яким дитина поступово стає справжньою особистістю, отримує життєвий досвід, вчиться відрізняти добро від зла.
Але ми сидимо на лавці за два метри від закривавленого і заплаканого чада, і, звичайно, не дозволимо собі залишатися стороннім спостерігачем. Ми втрутимось у тренування, ми допоможемо, ми витрімо коліна, ми обробимо їх засобами, які дбайливо носимо в сумочці (адже ми знаємо, який у нас хуліган росте).
І зіпсуємо цим усе
По-перше, якщо ви все-таки не втрутитесь, дитина, хай і підсвідомо, не зможе усвідомити, чому ви так вчинили. Мама ж поряд, ось вона сидить, ну чому вона мовчить і нічого не робить? Я плачу, у мене тече кров, мене штовхнули... Чому мама нічого не робить? Це ризикує перетворитися на невелику і непомітну, але все ж таки психологічну травму, яка виявлятиметься в поведінці та характері дитини протягом усього її життя.
По-друге, ваше втручання зіпсує сенс дитячого спорту як такого. Жодного подолання, нових емоцій, терпіння, нового досвіду вже не буде місця. Дитина не відвідає вперше імпровізований медпункт, і тренер (чужий дядько!) вперше не опрацює йому рани самостійно — спокійно, по-чоловічому, без голосіння і «подути». І дитина не змусить себе заспокоїтись самостійно (можливо, теж вперше). Дитина взагалі нічого не зробить сама, за неї як завжди все зробите ви. І це дуже погано.
А що інші?
Також слід пам'ятати про інших дітей. Поява батьків на тренуваннях впливає на дітей, чиї батьки тренування не відвідують.
Вибирайте будь-який варіант, який подобається:
«Петра мама ходить на тренування. Ха-ха, Петро — мамин синочок!»
«Петра мама ходить на тренування. Не можна його чіпати, ще налає».
«Петра мама ходить на тренування. Треба йому піддати за це, нехай бачить, що я сильніший!»
Як видно, будь-який варіант позначається на світовідчутті інших дітей. І, звичайно, на вашій власній дитині, адже ви своєю присутністю позбавляєте її можливості побути поза батьківським соціумом, поринути у самостійний світ.
Висновок
Тренер, який забороняє відвідувати тренування батькам, — справжній професіонал. Він не хоче, щоб діти відволікалися.
інет
